Шістдесятництво. Практичне заняття: Феномен українського шістдесятництва.

    Історія України     Урок 16   02.11.2021 

 Тема: Шістдесятництво. Практичне заняття: Феномен українського шістдесятництва.

Інструкція для учнів:   

     1.Запишіть число, тему уроку. Приготуйте обладнання-підручник, параграф 8, атлас, гаджет .

      2.Перегляньте відеоматеріали до уроку, одночасно співставляйте з текстом підручника.

      3. Вашій увазі пропонується  матеріал до уроку.

          Користуючись джерелами інформації, дайте відповіді на запитання,що подані до пунктів плану уроку, виділені курсивом.

Поняття та назви: русифікація, ідеологізація, "шістдесятники", клуб творчої молоді "Супутник", Український національний фронт ( УНФ).

Основні дати та події:  1956 - створення Міністерства культури УРСР; 1958 - 1961 рр. - діяльність УРСС " Української робітничо селянської спілки"

Історичні постаті: В. Симоненко, Л. Костенко, В. Світличний, В. Стус,  А. Горська. 

                                             План уроку:

                1.Науково-технічна революція.

Реформи освіти. Здобутки науки

             Проголошений Хрущовим у квітні 1958 р. на XIII з’їзді ВЛКСМ курс на перебудову народної освіти був покликаний розв’язати головне завдання — подолати відірваність від життя шкіл та вузів. Це було вже четверте за роки радянської влади значне реформування народної освіти. Для реалізації освітньої реформи були залучені значні кошти та ресурси. 1960 р. Державний бюджет УРСР виділив на загальноосвітні школи 6 млрд крб (1950 р. — лише 3,7 млн крб). За цей час у 2 рази збільшилася кількість денних середніх шкіл. В основу реформи було покладено принцип поєднання загальноосвітнього і політехнічного навчання.

Не виправдовувалися надії на високий професіоналізм спеціалістів, підготовлених на вечірніх та заочних відділеннях вузів, а саме ці форми навчання в процесі реформи вважалися пріоритетними. Якщо від 1950/51 навчального року до 1960/61 навчального року кількість студентів загалом зросла більш ніж у два рази, то на заочних відділеннях — у 3,5 раза, а на вечірніх — більш ніж вії разів. 1960 р. на денних відділеннях вузів навчалося майже 199 тис. студентів, на заочних — 174 тис., а на вечірніх — 44 тис. Суттєве зниження рівня студентів було зумовлене необхідністю для кожного абітурієнта під час вступу на денне відділення мати обов’язковий дворічний стаж роботи на виробництві. Якість підготовки випускників вузів та середніх спеціальних закладів значно відставала від кількісного їх зростання.

Хоча нова система освіти була досить своєчасною і містила принципово правильні орієнтири, через низку причин вона не тільки не змогла піднести освіту в країні на вищий щабель, але навіть погіршила освітянські якісні показники.

Робота з документом

Ярослав Грицак. Нарис історії Україні

«Тяжкого удару українству завдала хрущовська освітня реформа. 16 листопада 1958 р. ЦК КРПС обнародував тези про реформу освіти, які мали стати підставою для дискусії стосовно того, яка освіта потрібна радянському суспільству. Московське керівництво пропонувало батькам самим вибирати, якою мовою повинні вчитися їхні діти. Таке формулювання спричинило хвилю протестів в Україні. За умов, коли соціальний статус і престиж української мови був нижчим, аніж російської, було очевидним, яку школу обиратимуть батьки для своїх дітей, щоб полегшити їм у майбутньому просування по суспільній драбині. Українцям вкотре було заблоковано шлях до модерного суспільства.

Тому в Україні, як і в інших республіках, дійшло до відкритої опозиції хрущовській освітній реформі. Позиція українського керівництва, підтримана широкими колами громадськості, робила особливий наголос на двох моментах: українська мова мала залишатися обов’язковою для вивчення у російськомовних школах України, а республіканські права щодо контролю над освітою належало розширити. Ці вимоги виразно прозвучали з вуст високопоставлених українських чиновників — секретаря ЦК КПУ з питань культури й освіти С. Червоненка, члена Президії ЦК КПУ і заступника Голови Ради Міністрів С. Гречухи та ін. Аналогічно у республіканській пресі під час обговорення проекту освітньої реформи не пролунав голос на підтримку позиції Хрущова.

Незважаючи на протести, Верховна Рада СРСР 25 грудня 1958 р. схвалила новий закон про школу. У Литві й Азербайджані Верховні Ради відмовилися приймати цей закон у запропонованій версії і включили пункт про обов’язковість у шкільному викладанні не тільки російської, але й місцевої національної мови. Однак Москва, усунувши бунтівливих чиновників з високих посад, добилася свого. Верховна Рада України виявилася більш слухняною. Єдине, на чому наполягав український міністр освіти І. Білодід, було покращання рівня навчання українською мовою».

Запитання

Чому освітня реформа зумовила невдоволення в керівництві України?

 2. Посилення русифікації. «Відлига» в українській літературі та мистецтві. «Шістдесятництво» в українській культурі

----- Критика культу особи створила умови для оновлення й лібералізації суспільства, сприяла громадському пробудженню, національному відродженню в Україні. Серед різних категорій населення зріс інтерес до української мови і культури, до історії свого народу. З’явилися нові періодичні видання, зокрема журнали «Прапор» (1956), «Радянське літературознавство» (1957), відновився вихід журналу «Всесвіт» (1958). У цей час були створені такі наукові центри, як Академія будівництва і архітектури, Українська сільськогосподарська академія наук (1956), а також нові творчі спілки — Спілка журналістів України (1957) та Спілка працівників кінематографії України (1958). Почалося видання «Українського історичного журналу» та першої «Української Радянської Енциклопедії». Більшу увагу почали приділяти розвиткові літературознавства і мовознавства.

Із музеїв, виставок, галерей вилучали численні полотна і скульптури, присвячені «вождю всіх народів». Митці України, насамперед графіки, почали пошуки нових форм в образотворчому мистецтві, виходячи за рамки соціалістичного реалізму. У зв’язку зі святкуванням 150-річчя від дня народження Кобзаря у Москві було споруджено пам’ятник Т. Г. Шевченку (роботи М. Грицюка, Ю. Сінкевича, А. Фуженка). Того ж року у Львові відкрито пам’ятник І. Франкові, виконаний В. Борисенком, Д. Крвавичем, Е. Миськом, В. Одрехівським, Я. Чайкою та А. Шуляром. Цікаві твори станкової скульптури створили М. Рябінін і В. Сколоздра («Олекса Довбуш»), Г. Петрашевич («Дитино моя») та інші митці. 1962 р. встановлено щорічну Шевченківську премію, яку присуджували у галузі літератури, журналістики, мистецтва та архітектури.

Загалом ж лібералізація і десталінізація суспільства мали позитивне значення для розвитку української літератури. У цей час були написані «Зачарована Десна» і «Поема про море» О. Довженка, «Гомоніла Україна» Петра Панча і «Вир» Г. Тютюнника, «Людина і зброя» О. Гончара та «Правда і кривда» М. Стельмаха. Припинилися нападки на письменників, які на початку 50-х років були об’єктом критики борців проти космополітизму й буржуазного націоналізму. На розвиток української культури, на громадське життя в Україні того часу помітно вплинуло нове покоління талановитих митців, які дістали назву «шістдесятники». Твори цих поетів, прозаїків, літературних критиків нерідко з труднощами пробивали собі шлях на сторінки журналів, проте користувалися популярністю серед молоді, поширюючись у численних рукописах. Саме з цього часу беруть початок українські позацензурні видання або, інакше кажучи, український «самвидав».

Серед зачинателів руху «шістдесятників» були Л. Костенко і В. Симоненко. Вони виступили проти фальшу, єлейності в зображенні дійсності, відстоювали національно-культурне відродження України. Значний інтерес читачів викликали збірки поезій Л. Костенко «Проміння землі» (1957), «Вітрила» (1958), «Мандрівки серця» (1961).

1962 р. побачила світ перша збірка В. Симоненка «Тиша і грім», що стала водночас його останньою прижиттєвою книгою. 1953 р. Д. Павличко дебютував збіркою «Любов і ненависть». Значний резонанс 1962 р. викликали перші збірки поезій І. Драча «Соняшник» та М. Вінграновського «Атомні прелюди». До них приєдналася велика група творчої молоді, яка прагнула зламати літературні шаблони, знайти нові зображувальні форми, переступити через одномірне, одноколірне, догматичне сприйняття світу. До плеяди митців-«шістдесятників» належали поети Б. Олійник, В. Коротич, І. Калинець, В. Стус, прозаїки Г. Тютюнник, В. Шевчук, Є. Гуцало, Р. Іваничук, критики І. Дзюба, І. Світличний, Є. Сверстюк, публіцист В. Чорновіл та ін.

Молоді українські письменники були піддані критиці вже на серпневому (1962) пленумі ЦК КПУ, що розглядав питання ідеологічної роботи партії. Але широкий наступ на «шістдесятників» розпочався наприкінці 1962 р. після зустрічі партійного та урядового керівництва з представниками творчої інтелігенції у Москві. Ця зустріч відбулася після того, як М. Хрущов відвідав виставку мистецтва модернізму, якої не зрозумів, не сприйняв і різко розкритикував. Боротьбу з модернізмом, абстракціонізмом та будь-якими новаціями, що виходили за рамки традиційного реалістичного мистецтва, було підхоплено і в Україні. Творча праця знову піддалася жорсткому адміністративному контролю. Розпочалися атаки на І. Дзюбу, І. Світличного, Є. Сверстюка, які підтримували «шістдесятників». У квітні 1963 р. на зустрічі представників української творчої інтелігенції з ідеологічними працівниками було піддано критиці І. Драча, М. Вінграновського, С. Голованівського. Розпочалась ідеологічна кампанія проти тих, хто приділяв «надмірну увагу» негативним явищам сталінського періоду. У західних областях УРСР «пророблялася» група «формалістичних теоретиків» Львівського інституту декоративного і прикладного мистецтва. Словом, почалося згортання процесів лібералізації і з’явилися перші ознакиресталінізації суспільства.

На початку 1963 р. відбулася конференція з питань культури української мови, організована Київським університетом та Інститутом мовознавства АН УРСР. У ній взяло участь понад 800 осіб і було зачитано 27 доповідей. Особливий інтерес учасники конференції виявили до питань загального стану української мови. У багатьох виступах засуджувалась теорія двомовності націй і зазначалося, що у кожного народу є тільки одна рідна мова, ставились питання про необхідність запровадження української мови в усіх сферах державного і громадського життя, про подолання мовного нігілізму. Засуджувалась позиція мовознавців, які проповідували необхідність ліквідації національних мов і переходу радянських письменників на російську мову (таку позицію обіймав, наприклад, російський мовознавець А. Агаєв).

Учасники конференції порушили клопотання перед ЦК КПУ, перед урядом республіки про те, щоб в усіх вищих навчальних закладах, технікумах, училищах, курсах навчання здійснювалось українською мовою; в усіх дошкільних установах, де є діти українського населення, виховання здійснювати українською мовою; в усіх установах і підприємствах, на залізниці та інших видах транспорту, у торгівлі усі справи вести українською мовою; інститути, видавництва мають видавати наукові твори здебільшого українською мовою; кіностудії — знімати кінофільми українською мовою, а фільми інших республік перекладати українською тощо. Проблеми розвитку рідної мови порушувались у численних публікаціях, що з’являлися в періодичних виданнях. Проте питання, які хвилювали громадськість, залишилися практично нерозв’язаними, а іноді й відверто ігнорувалися керівництвом республіки.

Робота з документом

Ярослав Грицак. Нарис історії Україні

«Із початку 1960-х років в Україні сформувалось ціле покоління молодих літераторів і митців — так званих «шістдесятників». Іван Драч, Микола Вінграновський, Василь Стус, Віталій Коротич, Василь Симоненко, Григір Тютюнник, Алла Горська, Валерій Шевчук, Іван Дзюба, В’ячеслав Чорновіл, Євген Сверстюк, Іван Світличний та інші — кожне із їхніх імен було справжньою подією у суспільно-політичному житті республіки. Ці молоді люди перебували у незрівнянно кращій ситуації, аніж їх попередники у 1930-1940-х роках. Вони не повинні були думати про хліб чи про виживання. Після закінчення університетів вони мали добрі перспективи для особистої кар’єри: Чорновіл був редактором комсомольської республіканської газети, Дзюба — одним з найцікавіших критиків у Спілці письменників України, Стус навчався в аспірантурі Київського Інституту літератури АН УРСР. Талановиті і молоді, перед ними відкривалося майбутнє і можливість легко влитися у комуністичний естеблішмент, але вони зробили інший вибір, керуючись моральними настановами. За влучним висловом Валентина Мороза, «шістдесятниками» були художники, які хотіли малювати, але не тільки портрети Леніна; поети, які мали бажання писати вірші, але не лише про Сталіна і мир; учені, які прагнули вести дослідження, а не просто виконувати те, що їм наказували «згори». Вони були «тілами у пошуках душ».

Одним з перших осередків, навколо якого розгорталася діяльність «шістдесятників», став Клуб творчої молоді у Києві. Він виник 1960 р. під егідою міського комсомолу. Його очолював Лесь Танюк, а найбільш активними учасниками були І. Драч, М. Вінграновський, М. Коцюбинська, І. Світличний, Є. Сверстюк, А. Горська та ін. Вони розпочали свою діяльність з відродження різдвяних вертепів та організації різних мистецьких гуртків-секцій. Згодом перейшли до розшуку місць масових поховань жертв сталінських репресій. За цим пішли заяви, виступи у пресі, публікації віршів. Діяльність Клубу набувала дедалі виразнішого національного спрямування; організовані ним вечори пам’яті Леся Курбаса, Миколи Куліша, Тараса Шевченка, Лесі Українки, Івана Франка комуністичне керівництво називало не інакше, як «національне зборище». 1962 р. подібний клуб — «Пролісок» — виник у Львові. Навколо нього сформувалася своя група молодих інтелектуалів — брати Михайло і Богдан Горині, Михайло Косів (голова клубу), Ірина та Ігор Калинці, Михайло Осадчий та інші. У відносинах між київською і львівською групою остання наполягала на політизації цього інтелектуального руху, зокрема висловлювалися пропозиції скористатися досвідом оунівського підпілля.

Партійні і карні органи відповіли цькуванням у пресі, звільненням з роботи, влаштуванням провокацій та забороною друкувати твори окремих шістдесятників. Смерть молодого українського поета Василя Симоненка (13 грудня 1963 р.) розпалила атмосферу. Його неопубліковані вірші та щоденник, а також промови Дзюби, Сверстюка і Світличного на вшанування його імені ходили в «самвидаві». Переслідування, яких зазнав Симоненков останні роки свого життя, та його несподівана загадкова смерть зробили з нього національного мученика і надали руху «шістдесятників» ореолу жертовності та самозречення».

Запитання

1. Чому, на вашу думку, виник рух «шістдесятників»?

2. Чому уряд їх переслідував?

     3. Зародження дисидентського руху в Україні та його особливості. Релігійна політика

         В Україну поверталися в’язні сталінських таборів, у тому числі учасники повстанського руху. Оповідаючи родичам і знайомим про своє життя, вони творили реальну загрозу поширенню антирадянських настроїв у суспільстві.

Люди очікували нових змін та послаблення системи заборон і обмежень, натомість партійно-державна номенклатура вважала, що і так зробила забагато.

Рух «шістдесятників» склав опозицію системі, але опозицію, що діяла головно в рамках системи, відповідно до тих правил гри, які визначались «згори». Натомість кінець 1950-х — початок 1960-х років засвідчили появу підпільного руху. 1958 р. у Станіславі була викрита «Об’єднана партія визволення України», 1961 р. — «Український національний комітет» у Львові та «Молодіжну національну організацію» в с. Кулич-Воля Нестерівського району Львівської області. Спільними для них були дві ознаки: по-перше, вони складалися з молодих людей, переважно робітників і студентів; по-друге, організаційно й ідеологічно ці групи орієнтувалися на досвід ОУН УПА. Вони намагались продовжити традиції визвольної боротьби, але вже за нових умов.

Принципово новим явищем у розвитку опозиційного руху стала поява групи, що наголошувала на використанні ненасильницьких, по можливості легальних методів боротьби. Цю ідею розробили два молоді юристи — Левко Лук’яненко та Іван Кандиба, які склали ядро організованої у 1958 р. на Львівщині Української робітничо-селянської спілки. Спілка мала за мету вихід України зі складу Союзу шляхом виконання відповідних статей республіканської і всесоюзної конституцій, які теоретично гарантували таке право. Іншою характерною особливістю цієї організації було використання для обґрунтування ідеологічних засад «справжнього марксизму», що нібито не мав нічого спільного з практикою КПРС. Левко Лук’яненко під час навчання у Москві мав змогу ознайомитися з програмою РУП 1903 р. і був уражений її «демократичністю і соціалістичністю».

Діяльність Української робітничо-селянської спілки не відкидала досвіду боротьби ОУН УПА; під час розробки програми і тактики всередині групи лунали голоси, які вимагали спиратися на традиції воєнного і повоєнного повстанського руху. Перемогла думка, що за нових умов необхідні інші форми політичної боротьби. Проте цю лінію не вдалося розвинути — у січні 1961 р. Спілку було викрито. Її членів — І. Кандибу, С. Віруна, В. Луцького, О. Лібовича, Й. Боровницького, І. Кіпиша — засудили на різні терміни ув’язнення, а лідера, Левка Лук’яненка, — до розстрілу за зраду Батьківщини (пізніше цей вирок було замінено на 15-річне ув’язнення).

Своєрідним підсумком діяльності дисидентів часів «відлиги» була праця літературного критика з Києва Івана Дзюби «Інтернаціоналізм чи русифікація?», перекладена згодом кількома європейськими мовами. Книга була своєрідним протестом проти арештів українських дисидентів, здійснених 1965 p., і звинувачення їх в антирадянській діяльності. Свій твір І. Дзюба адресував П. Шелесту, першому секретареві ЦК КП України. Автор сміливо засуджував практику нехтування громадянськими правами українського народу. Гострій критиці була піддана національна політика комуністичної партії в Україні. Праця, хоч і базувалася на ідеологічних засадах націонал-комунізму, дала потужний імпульс для подальшого розгортання правозахисного руху. Не випадково письменник Б. Антоненко-Давидович назвав працю І. Дзюби «референдумом покоління». Вустами молодого публіциста найактивніша частина української молоді заявила про свій розрив з тоталітарною системою.

Процес лібералізації суспільства, що почався після смерті Сталіна, наклав певний відбиток на політику влади щодо релігії та церкви. Восени 1954 р. з’явилася постанова ЦК КПРС «Про помилки в проведенні науково-атеїстичної пропаганди серед населення». За рішенням Ради у справах Російської православної церкви при Раді Міністрів СРСР від 17 серпня 1955 p., було скасовано реєстрацію членів виконавчих органів і ревізійних комісій приходських церков. 1956 р. почалося повернення репресованих священиків, у тому числі ліквідованої 1946-1949 рр. Української греко-католицької церкви.

Проте наприкінці 50-х років становище різко змінилося. КПРС взяла курс на побудову комунізму, на форсоване «подолання» релігійності і посилила адміністративне втручання в діяльність релігійних організацій. Прийняті тоді акти значно обмежили можливості відкриття церков, проте істотно полегшили їх закриття, передавши вирішення цього питання з відання Ради Міністрів УРСР до компетенції облвиконкомів. Місцеві органи влади встановили жорсткий контроль за священиками, релігійними громадами, фінансовою і господарською діяльністю церкви.

Восени 1958 р. Рада Міністрів СРСР прийняла декілька постанов, спрямованих на ліквідацію монастирів. За рішенням Ради Міністрів УРСР, площа землі, що перебувала в користуванні всіх монастирів України, зменшилася з 357 га до 60 га, тобто майже в шість разів. У вкрай важкому стані опинилися монастирі, у яких переважали старі монахи (таких була більшість), оскільки їм заборонили використовувати найману робочу силу і не дозволяли приймати осіб, яким не виповнилося 30 років. 1958 р. у СРСР нараховувалось 63 монастирі і скити, з них в Україні 32 монастирі та 8 скитів. Зусиллями партійних і державних органів лише за літо 1959 р. в Україні було закрито 8 монастирів і скитів.

Восени 1958 р. було прийнято постанову про податки на виробництво свічок у церковних майстернях, яка послаблювала економічну основу існування церкви. Навесні 1959 р. Рада у справах Російської православної церкви при Раді Міністрів СРСР відновила реєстрацію членів виконавчих органів і ревізійних комісій приходських церков, яку здійснювали уповноважені цієї Ради або місцеві радянські органи. Того ж 1959 р. за рішенням Президії ЦК КПРС було вжито заходів, спрямованих на припинення паломництва і закриття святих місць. Усе це означало новий наступ на церкву, яку М. Хрущов називав «агентурою буржуазної ідеології».

1958 р. в Україні було закрито 64 церкви і молитовних будинки РПЦ, причому в усіх областях. У 1959 р. закрито вже понад 260 церков і молитовних будинків, з них найбільше — у Київській, Запорізькій, Вінницькій, Дніпропетровській областях. Протягом наступних років кампанія проти церкви набрала дедалі більшого розмаху: 1960 р. було закрито 747, 1961 р. — 997, 1962 р. — 1144 церкви і молитовних будинки, особливо багато православних храмів закрито у Львівській, Вінницькій, Івано-Франківській, Тернопільській та Хмельницькій областях.

Навесні 1961 р. Рада Міністрів УРСР прийняла постанову «Про посилення контролю за виконанням законодавства про культи». Того ж року без широкого розголосу силами партійно-радянського активу проведено облік релігійних об’єднань, молитовних будівель та майна, що перебували в користуванні церковних органів. На той час в Україні залишилось лише 13 православних монастирів і 2 духовні семінарії в Одесі та Луцьку. Крім того, початок 60-х років відзначився посиленням переслідування представників незареєстрованих сект, насамперед «п’ятдесятників» та єговістів.

На середину 60-х років в УРСР налічувалось близько 4,5 тис. діючих і майже 1,1 тис. закритих церков і молитовних будинків РПЦ, найбільше їх було в Львівській, Тернопільській, Закарпатській, Івано-Франківській та Вінницькій областях. У середині 60-х років в Україні залишилось 9 монастирів, у тому числі 2 чоловічих і 7 жіночих, у яких перебувало 900 осіб.

Робота з документами 

З книги І. Дзюби «Інтернаціоналізм чи русифікація?»

«От і радіємо з денаціоналізації десятків народів, з успіхів русифікації, того, що мовляв понад десять мільйонів неросіян в Союзі, за останнім переписом назвали «рідною» російську мову і зреклися своєї мови. І ставимо це в заслугу «великому и могучему русскому языку», забуваючи, що всі великі росіяни вбачали велич і красу своєї мови зовсім не в її нібито здатності витісняти й заміняти собою інші і славили її лише тоді й остільки, коли й оскільки йшлося про обстоювання її для себе, а не поширення її на інших.

...Щоб десятки націй СРСР «добровільно» відмовилися від своєї мови й національності, для цього потрібно дуже багато, непомірно багато неправди й несправедливості. Бо ж в атмосфері правди й справедливості безглузда й дика сама постановка такого питання, такої мети: спеціально відмовлятися, цілим народом відмовлятися від своєї мови. ...Потрібно багато несправедливості і неправди щодо минулої історії цих народів, щодо марксизму-ленінізму, щодо суті комунізму, щодо характеру тих процесів, які відбуваються на наших очах».

Запитання

1. Чи можна назвати автора ворогом компартійної системи і дисидентом?

2. Яку основну ідею виголошує автор?

З книги Є. Сверстюка «Блудні сини України» про «шістдесятників»

«Шістдесятники — велике явище другої половини XX століття, дивне своєю появою в непевну пору відлиги і стоїчним протистоянням неосталінізму та живучою енергією в пору лібералізації.

...Серед ознак шістдесятників я б поставив на перше місце юний ідеалізм, який просвітлює, підносить і єднає. Під цим індикатором

раптом звужується аморфне коло людей 60-х років і фіксується образ:

Такий був час: кругом шакали,

У колі жменька нас жива,

А ми феномена шукали

І спотикались об слова.

Другою ознакою, отже, я б назвав шукання правди і чесної позиції. В самому шуканні вже є неприйняття і опір. Поетів тоді називали формалістами за шукання своєї індивідуальності. Насправді — за шукання істини — замість ідеї, спущеної зверху для оспівування.

Як третю ознаку я б виділив неприйняття, опір, протистояння офіціальній літературі і всьому апаратові будівничих казарм».

Запитання

1. Перефразуйте три ознаки «шістдесятників», визначених Є. Сверстюком.

2. Чи погоджуєтесь з автором, який назвав «шістдесятників» «блудними синами України»?

1. Назвіть історичні умови розвитку української культури в 1950-1960-ті pp.

2. Хто такі дисиденти і «шістдесятники» і який зв’язок існує між цими поняттями?

3. Яку роль відіграв М. Хрущов у проведенні політики русифікації?

Домашнє завдання

Опрацювати відповідний матеріал підручника- 8

Практичне заняття: Феномен українського шістдесятництва.

Ø         1. Користуючись текстом параграфа 10 підручника ,відеоматеріалами, виконайте завдання практичної роботи,стр. 92 підручника.

                                                                     ШІСТДЕСЯТНИКИ, ч.1

ШІСТДЕСЯТНИКИ, ч.2

Явище «шістдесятництва». Нью-Йоркська група письменників.

 Українська література 11 клас

 Поняття:  Шістдесятництво- соціокультурний (літературно-мистецький,громадсько-політичний, світоглядно-філософський) рух опору підрадянської України, започаткований у 60-х рр. ХХ століття.Це друге українське відродження ХХ століття, регенерація національної еліти, винищеної сталінською репресивною машиною у 30-і роки; духовна революція проти тоталітаризму.

Використайте матеріали Презентації Шістдесятники

Домашнє завдання

Опрацювати відповідний матеріал підручника- 8 

Користуючись текстом параграфа 10 підручника ,відеоматеріалами, виконайте завдання практичної роботи,стр. 92 підручника.

Урок 15 Децентралізація управління економікою. Розвиток промисловості. Становище сільського господарства. Зміни соціальної політики.

                                         Історія України     Урок 15   01.11.2021 

 Тема: Децентралізація управління економікою. Розвиток промисловості. Становище сільського господарства. Зміни соціальної політики.

Інструкція для учнів:   

     1.Запишіть число, тему уроку. Приготуйте обладнання-підручник, параграф 8, атлас, гаджет .

      2.Перегляньте відеоматеріали до уроку, одночасно співставляйте з текстом підручника.

      3. Вашій увазі пропонується  матеріал до уроку.

          Користуючись джерелами інформації, дайте відповіді на запитання,що подані до пунктів плану уроку, виділені курсивом.

ПРИМОРОЗОК

Була весна. Була відлига.

І — Божа благодать була.

Сніги розтанули. Спливла У небуття недвига — крига.

Тоді сп’янілий від тепла.

Наївний, як розкрита книга,

З бруньок принишклий квіт оклигав,

І вишня буйно зацвіла.

Та в чорну ніч зненацька вітер

Ошпарив примороззю віти,

Бубняву зав’язь, дівич-квіт.

Померклий, вибитий морозом,

Мов білі сльози, на чорнозем Спадає квіт затерплих віт.

І. Світличний

Запитання        Як ви розумієте цей вірш?

                                                                План уроку:

           1.Зміни в управлінні господарством. Розвиток промисловості

           У травні 1957 р. почалася перебудова управління промисловістю й будівництвом: в УРСР замість 11 союзно-республіканських і двох республіканських міністерств було створено 11 економічних адміністративних районів (1960 р. — ще три), якими керували раднаргоспи (територіальне управління в рамках економічних адміністративних районів), розширено права республіканських і місцевих органів, у тому числі щодо використання бюджетних коштів. Це означало заміну системи галузевого, вертикального централізованого управління на територіальну. Десятки тисяч радянських чиновників змушені були виїхати в провінцію, що спричинило їх бурхливе незадоволення. Воно ще більш посилилось, коли в 1954-1955 pp. під тиском М. Хрущова й Г. Маленкова під скорочення потрапила 61 тисяча управлінців, оскільки в країні існувало явне перевиробництво управлінців.

Запитання

Які негативні та позитивні наслідки для економіки мало запровадження раднаргоспів?

Позитивні: сприяло поліпшенню розподілу праці та її кооперації в рамках економічного регіону; повніше використовувалися місцеві ресурси; сприяло проведенню Україною більш незалежної економічної політики.

Негативні: неспроможність забезпечити єдність технічної політики; гальмування впровадження нової техніки; фактичне збереження централізованого планування.

         Послаблення господарських зв’язків між підприємствами, відсутність збалансованої, єдиної науково-технічної політики, зниження рівня технічної й технологічної озброєності, місництво — усі ці явища досить швидко дискредитували ідею раднаргоспів.

Робота з таблицею  Вивчаючи питання розвитку економіки, учні складають таблицю.

        Прагнучи йти в ногу з вимогами науково-технічної революції, радянське керівництво від середини 50-х років дедалі більше уваги приділяло розвитку машинобудування і приладобудування.

На середину 60-х років питома вага машинобудування в загальному обсязі промислового виробництва зросла до 25 %. У цей час у республіці з’явилася нова галузь промисловості — легкове автомобілебудування (Запоріжжя). Розпочався випуск найбільших у світі суховантажних суден та риболовецьких траулерів у Миколаєві. Значних успіхів досягло авіабудування — було налагоджено випуск нових типів пасажирських і транспортних літаків високого класу. Із 1960 р. завдяки творчому співробітництву авіабудівників Києва і моторобудівників Запоріжжя розпочато виробництво реактивних повітряних лайнерів Ту-124.

1959-1965 pp. у республіці розпочалось серійне виробництво 5,2 тис. нових зразків машин, приладів та обладнання. За цей же час понад 750 типів різних машин і пристроїв застарілих конструкцій були зняті з виробництва. Упродовж семирічки 1959-1965 pp. виробництво нових засобів автоматизації збільшилося у 4,2 раза. Лише протягом 1961-1965 pp. в Україні модернізовано 50 тис. одиниць технічного обладнання. Усе це забезпечило істотне зростання продуктивності праці, підвищення рентабельності підприємств. Утім, в умовах НТР цього було замало. Як і раніше, в Україні найбільш розвиненою галуззю промисловості була чорна металургія, вуглевидобування та електроенергетика. Вони, як і раніше, перебували в центрі уваги державного керівництва. Внаслідок цього Дніпро, наприклад, став перетворюватися на справжню енергетичну артерію України.

На початок 50-х років вийшла на проектну потужність Каховська ГЕС, велося спорудження Кременчуцької, Дніпродзержинської та Київської гідроелектростанцій. Вони збільшували електроенергетичні потужності України, проте «штучні моря», які виникли внаслідок зведення ГЕС, становили загрозу екології, завдавали величезної шкоди сільському господарству України.

Нарощувалося виробництво чорних металів. Із середини 50-х років у Криворіжжі діяв найбільший у Європі гірничо-збагачувальний комбінат. Було збудовано нові, небачені раніше за своєю потужністю доменні печі й мартени. За рівнем виробництва чорних металів на душу населення Україна була попереду високорозвинених країн світу. Цю обставину нещадно експлуатувала офіційна ідеологія. Металург, шахтар, будівельник на промислових гігантах був героєм кінофільмів, газетних нарисів, навіть пісень.

Саме на шляхах нарощування традиційних галузей промисловості керівництво СРСР сподівалося «наздогнати і перегнати» капіталізм. Але це був хибний курс. НТР вимагала цілком нових технологій, які не передбачали використання значної кількості металу. А такі технології в Союзі не розроблялися.

Утворення раднаргоспів сприяло розвиткові легкої промисловості. Економічна самостійність регіонів дозволяла накопичувати й ефективно використовувати засоби для поліпшення інфраструктури, житлового будівництва, легкої промисловості, соціально-культурної сфери регіонів.

1959-1965 pp. на території України було споруджено і реконструйовано 700 підприємств легкої та харчової промисловості, а випуск товарів культурно-побутового призначення і господарського вжитку збільшився вдвічі. Проте в 1962-1964 pp. розвиток промисловості уповільнився: бракувало товарів народного споживання.

Почали проявлятися деякі негативні тенденції в економіці, пов’язані з діяльністю раднаргоспів, зокрема спостерігалося послаблення господарських зв’язків між підприємствами різних регіонів, що зменшувало можливості здійснення єдиної технічної політики в масштабах України.

Ці недоліки планувалося подолати шляхом укрупнення раднаргоспів та деяких змін у структурі управління. Проте відчутного результату ці нововведення не дали. Життя вимагало впровадження господарського розрахунку, значного розширення сфери дії товарно-грошових відносин, самостійності підприємств, утвердження економічного суверенітету республіки. Та союзні відомства, центр на це не пішли, бо вбачали у подібному розвиткові подій загрозу своїй необмеженій владі, замах на унітарну, по суті імперську, природу Союзу РСР.

РОЗВИТОК ЕКОНОМІКИ УКРАЇНИ В 1953-1964 PP.

Галузь промисловості	Досягнення
Металургія і паливно-енергетичний комплекс	1965 р. — порівняно з 1959 р. збільшилося виробництво чавуну, сталі і прокату на 70 %; видобуток нафти збільшився — в 4,6 раза; газу — в 4 раза; 1962 р. — стала до ладу перша черга нафтопроводу «Дружба»; будівництво Каховської, Кременчуцької, Дніпропетровської та Київської гідроелектростанцій
Машинобудування	Дніпропетровськ — завод важких пресів та комбайнів; Запоріжжя — трансформаторний завод; Херсон — завод сільськогосподарських машин; Запоріжжя — легкове автомобілебудування; Миколаїв — випуск суховантажних кораблів; 1960 р. — Київ, Запоріжжя — реактивні лайнери ТУ-134; 1959—1965 pp. — виробництво нових засобів автоматизації зросло в 4,2 рази
Легка промисловість	1959-1965 pp. — споруджено і реконструйовано 700 підприємств; випуск товарів культурно-побутового вжитку зріс удвічі

                2.Аграрна політика у другій половині 50-х — першій половині 60-х pp. XX ст.

Творче завдання- виписати негативні і позитивні наслідки розвитку сільського господарства.

        У 50-60-ті роки Україна залишалася одним із основних виробників сільськогосподарської продукції СРСР.

Певний час після XX з’їзду КПРС у результаті вжитих заходів сільське господарство республіки розвивалося досить успішно. Це було наслідком зміцнення матеріальної бази колгоспів, радгоспів, деякого розширення сфери товарно-грошових відносин. Заготівлі сільськогосподарської продукції, що на практиці мало чим відрізнялися від конфіскацій, замінювалися закупівлями. Протягом 1952-1958 рр. закупівельні ціни зросли майже втричі, у тому числі на зернові культури — майже в 7 разів, на продукцію тваринництва — в 5,5 раза. Приріст сільськогосподарської продукції був досить значний і у 1954-1959 рр. становив понад 7 % щорічно.

Упродовж 1950-1958 рр. обсяг валової продукції аграрного сектора України зріс на 65 %, проте уже в наступному шестиріччі — лише на 3 %, а 1963 р. довелося вперше імпортувати значну кількість зерна. Як тільки підвищився рівень добробуту колгоспників, М. Хрущов, чиє світосприйняття визначалося уявленнями 30-х років, провів 6 березня 1956 р. через ЦК КПРС і Раду Міністрів рішення про заборону збільшення присадибних ділянок й обмеження кількості свійських тварин, у тому числі корів та свиней.

В інших сільськогосподарських регіонах СРСР також було досягнуто помітного приросту сільськогосподарської продукції, що породило безпідставні ілюзії про можливість економічної перемоги над капіталістичним сільським господарством. У травні 1957 р. М. Хрущов висунув утопічне завдання: «Найближчими роками наздогнати Сполучені Штати Америки з виробництва м’яса, молока й масла на душу населення».

Анекдот того часу

— Тату, що таке Америка?

— Це така країна, де панує капіталізм.

— А що таке капіталізм?

— Це безправ’я, голод, злидні, плач і сльози.

— А як ми наздоженемо Америку, то і в нас будуть голод, плач і сльози?

Важливим кроком на шляху до остаточного вирішення цього питання вважався семирічний план (1958-1965). Він передбачав приріст обсягу валової сільськогосподарської продукції на 70 %.

Для досягнення поставленого завдання були необхідні не лише величезні капіталовкладення, а й матеріальне заохочення селянства, розширення його ініціативи, рамок економічної діяльності. На практиці ж усе відбувалося навпаки: планувалося одне, робилося інше. Основна увага партійно-державного керівництва, як і раніше, зосереджувалася на забезпеченні швидкого розвитку промисловості. На село коштів не вистачало, всі бюджетні проблеми, особливо пов’язані з розвитком військово-промислового комплексу й оборони, взагалі розв’язувалися передусім шляхом переміщення в ці галузі асигнувань зі статей на розвиток сільського господарства. Основна надія покладалася на адміністративно-командні методи, що давали максимальні результати за мінімальних витрат. На XX з’їзді Компартії України, який відбувся на початку 1959 p., перший секретар ЦК М. Підгорний заявив: «Завдання семирічки в галузі сільського господарства ми зможемо виконати за 5 років, а багато колгоспів і навіть районів — за ще коротші строки!» Методи виконання проголошувалися традиційні: «Треба лише по-більшовицькому взятися за цю справу і як слід використати всі наявні резерви і можливості, що є в колгоспному і радгоспному виробництві».

У роки семирічки тривало укрупнення колгоспів, яке супроводжувалося оголошенням безлічі дрібних сіл і хуторів «неперспективними». Внаслідок цього всі видатки на їхній економічний і соціально-культурний розвиток скорочувалися до мінімуму. У 1965 р. в Україні було 9,5 тис. колгоспів проти 13 тис. 1950 року.

Необґрунтованою була також реорганізація сотень колгоспів у радгоспи. Ліквідація з 1958 р. машинно-тракторних станцій і передання їхнього майна колгоспам лише на деякий час дала позитивний ефект. Але вже у 1961-1962 pp. через некваліфіковане обслуговування техніки вперше за мирні роки в країні скоротився парк сільськогосподарських машин.

Негативний вплив на виробництво продукції сільського господарства справила заборона тримати худобу в приміській зоні, на околицях міст і спроба зменшити розміри присадибних ділянок колгоспникам. Передбачалося, що це сприятиме більш активній роботі селян у колгоспах. Насправді єдиним наслідком цього волюнтаристського рішення стало зменшення сільськогосподарської продукції на колгоспних ринках і підвищення цін на неї.

За вказівками зверху «вдосконалювалася» і вся система агротехніки. Було оголошено шкідливою травопільну систему землеробства, яка підтримувала мінімальну родючість землі в умовах дефіциту мінеральних добрив і вологи в ґрунті; відмовилися від парів. Нарешті, у другій половині 50-х років, а особливо після офіційного візиту М. Хрущова до Сполучених Штатів Америки в 1959 p., на полях колгоспів і радгоспів у широких масштабах почали впроваджувати кукурудзу, котра швидко витіснила традиційні сільськогосподарські культури.

Основою впровадження кукурудзи, яку щедро величали «царицею полів», стали не економічні, а примусові акції. Ставка робилася на партійно-державний апарат, а не на господарську доцільність, не враховувалися властивості ґрунту, клімат та ін. З 1958 до 1963 р. посівні площі, зайняті цією культурою, зросли більш ніж удвічі, а валовий збір — лише в 1,3 раза. Практично незмінною — у межах 25-28 центнерів з гектара — залишалася врожайність кукурудзи. Очікуваного ефекту кукурудза не дала, проте в багатьох районах призвела до порушення сівозмін, структури ґрунтів, зниження врожайності зернових. Становище сільського господарства ускладнив також неврожай 1963 p., хоча на цей раз голоду вдалося уникнути. Таким чином, запланованого стрімкого зростання сільському господарстві не сталося. Із 1958 по 1964 р. обсяг валової продукції колгоспів і радгоспів збільшився лише на 3 % . А 1963 p., порівняно з 1958 p., продукція землеробства склала лише 86 %, тваринництва — 93 %. Сільське господарство, перебуваючи в жорстких рамках директивного управління, неспроможне було забезпечити населення продуктами харчування достатньою мірою.

Держава була змушена купувати хліб за кордоном, виділяючи зі свого бюджету дедалі більше валюти.

Робота з таблицею

РОЗВИТОК СІЛЬСЬКОГО ГОСПОДАРСТВА УКРАЇНИ В 1953-1964 РР.

1953—1958 рр. Підйом	1958—1965 рр. Спад
І. Факти: • обсяг валової продукції сільського господарства зріс на 35,3 %; • валовий збір зерна зріс на 20 %, цукрових буряків у 2 рази; • м’яса — у 2 рази; молока — у 3 рази; • приріст сільськогосподарської продукції щорічно — 7 %	І. Факти: • обсяг валової продукції зріс на 3 %; • продукція землеробства мала 80 % від 1958 p.; • тваринництва — 93 % від 1958 р.; • укрупнення колгоспів: 1950 р. — 13 тис., 1965 р. — 9,5 тис.
II. Причини 1. Посилення матеріальної зацікавленості колгоспників у суспільному виробництві. 2. Створення умов для розвитку особистого господарства колгоспників. 3. Здійснення переходу (хоч і непослідовного) від жорсткого планування до поєднання централізованого планування з господарською самостійністю колгоспів і радгоспів. 4. Зміцнення МТБ сільського господарства. 5. Поліпшення якісного складу керівників сільськогосподарського виробництва. 6. Застосування нових технологій, заохочення до використання зарубіжного досвіду	II. Причини 1. Командно-адміністративна система здійснювала адміністративний тиск на колгоспи, «урізання» присадибних ділянок тощо. 2. Надпрограми поглинали значну частину матеріальних і людських ресурсів, фактично консервували екстенсивний характер розвитку сільського господарства. 3. Реформи здійснювали непослідовно, суперечливо, хвилеподібно. 4. У 1958 р. — рішення про викуп колгоспами техніки МТС суттєво вдарило по колгоспних бюджетах

                                                           3. Нові явища в соціальній сфері.

Зрушення у повсякденному житті населення

        50-ті — середина 60-х років позначилися суттєвими змінами в рівні життя населення. У середині 50-х років було переглянуто існуючу ще з довоєнних часів тарифну систему оплати праці. Це забезпечило відчутне її підвищення — у середньому з 64,21950 р. до 80,6 крб 1960 року. На фоні одночасного скорочення робочого дня було впроваджено 5-денний робочий тиждень. У липні

1964 р. Верховна Рада СРСР прийняла закон про пенсії і допомогу членам колгоспів, що означало встановлення державної системи соціального забезпечення колгоспників. Мінімальний розмір пенсій для колгоспників встановлювався у розмірі 12 крб на місяць.

Після вересневого (1953) пленуму ЦК КПРС помітні зрушення відбулися в оплаті праці колгоспників. Замість оплати один раз на рік було запроваджено помісячне, подекуди — поквартальне грошове та натуральне авансування. Видача продукції на трудодні стабілізувалася, а грошова оплата зросла більш ніж у чотири рази. У 1956 р. на 80 % було збільшено розміри пенсій, хоча колгоспникам держава їх не виплачувала. Колгоспи ж, на які покладався обов’язок пенсійного забезпечення своїх пенсіонерів, цю можливість мали не завжди.

Водночас лібералізувались умови найму робочої сили. 1956 р. Верховною Радою СРСР скасовано кримінальну відповідальність робітників і службовців, якщо ті самостійно залишали підприємство, ліквідовано «радянське кріпосне право» і селяни отримали паспорти, а отже, і можливість вільно пересуватись у межах держави, виїжджати на навчання чи на роботу до міст.

Високими темпами розвивалося житлове будівництво. Цьому сприяло впровадження нових будівельних матеріалів, зокрема залізобетону. 1951-1958 pp. у республіці було збудовано майже 2 млн квартир загальною площею 85,7 млн м2, а протягом 1958-1965 pp. в експлуатацію було введено ще близько 60 млн м2 житла. Таких темпів Україна до того часу не знала. Однак заради справедливості зазначимо, що будували в основному малогабаритні помешкання, так звані «хрущовки». Свої житлові умови покращили майже 18 млн осіб.

Після проведеної грошової реформи 1961 р. вартість карбованця підвищилася у 10 разів, в обіг було випущено нові гроші. «Тепер буває так: лежить копійка на тротуарі, людина проходить і не нахиляється, щоб підняти її. А коли будуть нові гроші, копійка не буде валятися, її обов’язково піднімуть, бо це — коробка сірників», — говорив М. Хрущов на сесії Верховної Ради СРСР 1960 року.

Справді, дрібні мідні монети не вилучалися з обігу, а значить, їхня вартість збільшилася у 10 разів. Але це був чи не єдиний «плюс» грошової реформи. Сучасні економісти вважають її прихованою девальвацією. Як наслідок, ціни на колгоспних ринках, які забезпечували в цей час близько 15 % товарообігу, значно зросли. 1962 р. ціни на ряд продуктів харчування підвищила і державна торгівля. Це погіршило становище в державі, негативно вплинуло на добробут населення.

Одна стандартна хлібина коштувала 14 копійок, літр молока 20 копійок, пара чоловічого взуття — 25 крб, чоловічій костюм — 90 крб.

1951-1958 pp. прибутки середнього робітника зросли на 23 %.

Робота з таблицею

Рік	Показник середньомісячної заробітної плати робітників та службовців, зайнятих у галузях національної економіки (крб)
1958	76,7
1959	77,7
1960	78,3
1961	81,3
1962	84,2
1963	85,4
1964	87,6

Завдання

Підрахуйте на скільки зросла заробітна плата з 1961 року.

V. Дайте відповіді на запитання:

1. Які причини призвели до запровадження раднаргоспів?

2. Якими були наслідки діяльності раднаргоспів?

3. Назвіть позитивні і негативні наслідки розвитку промисловості.

4. Назвіть позитивні і негативні наслідки розвитку сільського господарства.

5. Які нові явища виникли у соціальній сфері?

Із книги С. Хрущова «Пенсіонер союзного значення» про діяльність М. Хрущова (50-60-ті роки XX ст.)

«Батько розумів, як я неодноразово чув від нього в той час, що стара система управління народним господарством, розрахунок на голий ентузіазм робітничого класу, лозунг «Наздогнати і перегнати Америку» нічого уже не дають і дати не зможуть. Він шукав економічну схему, здатну забезпечити функціонування господарського механізму без окриків зверху. Проте реальних результатів, як і раніше, не було. Одне він знав напевне: без матеріальної зацікавленості трударя нічого не вийде.

Кожний новий крок не тільки наштовхувася на приховану опозицію з боку колег-ідеологів і вчених-економістів, слід було здолати спротив всередині самого себе. Адже ринок, конкуренція, прибуток були засуджені ще в 20-х роках, коли було заявлено, що це прямий шлях до реставрації капіталізму».

Запитання   Прокоментуйте цей уривок. Чи погоджуєтесь ви з автором?

Домашнє завдання

Опрацювати відповідний матеріал підручника- параграф 8, дайте відповіді на запитання:1. Які причини призвели до запровадження раднаргоспів?2. Якими були наслідки діяльності раднаргоспів?3. Назвіть позитивні і негативні наслідки розвитку промисловості.4. Назвіть позитивні і негативні наслідки розвитку сільського господарства.5. Які нові явища виникли у соціальній сфері?

   

Перша війна більшовицької Росії з УНР. Бій під Крутами. Проголошення незалежності України.

                        Історія України   10 клас  Урок  № 11   01 .11.2021

Тема:Перша війна більшовицької Росії з УНР. Бій під Крутами. Проголошення незалежності України.

  Інструкція для учнів:   

     1.Запишіть число, тему уроку. Приготуйте обладнання-підручник, параграф 17-18, атлас, гаджети .

      2.Перегляньте відеоматеріали до уроку, одночасно співставляйте з текстом підручника ,хронологією подій на стор. 74 підручника та  картою на стор. 75

      3. Вашій увазі пропонується  матеріал до уроку.

          Користуючись джерелами інформації, дайте відповіді на запитання,що подані до пунктів плану уроку, виділені курсивом.

                                                                План уроку:

                     1. Більшовицько-російська окупація українських земель

Які наслідки мала більшовицько-російська агресія початку 1918 р. для України?

Організовані більшовиками повстання в Одесі, Миколаєві, Києві та інших українських містах послабили владу Центральної Ради. А вторгнення військ радянської Росії поставило під загрозу існування УЦР. Після боїв за Київ Центральна Рада залишила місто. 7 лютого (26 січня) радянські війська увірвалися до української столиці й розгорнули масовий терор проти її мешканців. Жертвами стали тисячі людей.

На основі наведених документів опишіть, як відбувалась і чим обернулась для українського населення перша радянська окупація. Яких висновків можна дійти на основі цих фото? Свою думку аргументуйте.

1. Червоногвардійці в Києві (фото початку 1918 р.)

2. Артилерія Муравйова в Марийському парку Києва (1918 р.)

3. Будинок М. Грушевського в Києві, показово розстріляний під час окупації Києва на початку 1918 р.

4. Іван Владіміров. Погром винного магазину (із серії «Революція з натури», 1917 р.)

5. Броньоване авто на вулицях Києва (1918 р.)

6. Більшовицький плакат (1918 р.)

У чому полягала більшовицька окупаційна політика? Як оцінюють її представники обох ворожих станів? Чим, на вашу думку, було викликане таке ставлення до українства?

Зі спогадів члена більшовицького уряду в Харкові Володимира Затонського про становище в Києві після його захоплення радянськими військами

Я приїхав до Києва, коли його було взято. Кошмарне видовище... постраждали й невинні... Він [Муравйов] і його солдати ставились до Києва, як до завойованого краю. В Києві творились жахіття. Знаходили у людей посвідчення, написані українською мовою, і розстрілювали їх... Я сам мало не загинув: мене наш патруль зупинив. Я йому посвідку члена Українського Уряду, написану мовою українською, з печаткою Ради робітничих, селянських та червоноармійських депутатів. Мені кажуть: «А, спіймався, голубе!» Але, на щастя, у мене був мандат члена Раднаркому РСФРР за підписом Леніна. Це мене врятувало. Ми увійшли в місто: трупи і кров. Там розстрілювали всіх, хто мав якесь відношення до Центральної Ради.

Зі спогадів лідерів лівих соціал-демократів про політику більшовиків в Україні на початку 1918 р.

Ми на практиці знаємо, що є завоювання України Совітською Росією. Ми пережили нищення ознак української нації, топтання портретів Шевченка, розстрілів за українське посвідчення і українську мову. Ми пам’ятаємо плакати з написом «Смерть буржуям и украинцам». Ми знаємо, як совдепи викликали вчителів українознавства і звинувачували їх в тому, що вони викладають «контрреволюційну дисципліну».

На другий день після захоплення Києва сюди прибув з Харкова більшовицький уряд радянської України — Народний Секретаріат, який так само, як і Центральний Виконавчий Комітет Рад України, був повністю залежний від радянської Росії, оскільки створювався і діяв під захистом її збройних сил.

Які були основи розбудови Української Радянської Республіки? Чи можна вважати таку політику здобутком в українському державотворенні? Чому?

З Декларації ЦВК Рад України від 7 березня 1918 р.

1) Ми ніколи не розглядали Українську Радянську Республіку як національну республіку, а виключно як Радянську Республіку на території України; 2) Ми ніколи не стояли на точці зору повної незалежності УНР, а розглядали її лише як відносно самостійне ціле, пов’язане із загальноросійською робітничо-селянською республікою федеративними зв’язками; 3) Водночас ми не заперечували різних радянських об’єднань, залишаючи питання їх взаємостосунків із крайовою і Центральною загальнофедеративною Радянською владою до кращих часів.

Насправді більшовики ігнорували проблеми української автономії. Вони вважали себе спадкоємцями Російської імперії і, прагнучи зібрати її землі під своєю владою, використовували популістське гасло про Російську федерацію вільних народів.

Упродовж зими 1918 р. більшовицько-радянський окупаційний режим було встановлено на Полтавщині, Миколаївщині, Одещині, Житомирщині та в Криму. Причинами швидкого поширення більшовицької влади в Україні на початку 1918 р. стало: затягування УЦР із проведенням соціально-економічних реформ, провал політики українізації армії, активна агітаційна діяльність більшовицьких партійних організацій, наявність проросійських настроїв у промислових центрах, створення більшовицьких радянських органів влади в Україні та їхніх збройних сил, військова агресія з боку Росії

                        2. Мирний договір УНР із Центральними державами

За яких обставин було підписано мирний договір у Брест-Литовську? Що він давав Україні? До яких наслідків це призвело?

Наприкінці 1917 р. Росія вже не могла продовжувати війну й розпочала мирні переговори із Центральними державами у Брест-Литовську. Довідавшись про це, уряд УНР звернувся до воюючих держав з нотою, де проголошував, що радянська влада не має права представляти на переговорах інтереси всіх народів Росії, зокрема українського. Німці збагнули, що присутність у Брест-Литовську української делегації дасть їм додаткові важелі впливу на переговорний процес, і разом зі своїми союзниками погодилися на участь УНР у переговорному процесі. Водночас Центральні держави визнали УНР суверенною державою, яка має право укладати міжнародні договори.

9 лютого (27 січня) 1918 р. між УНР і Німеччиною та її союзниками було підписано мирний договір. Він став першим міжнародно-правовим документом, який визначив міжнародний статус УНР та її західні кордони.

Які були основні пункти Брестського мирного договору? Чи можна вважати його здобутком для УЦР? Чому?

З мирного договору між УНР і Німеччиною, Австро-Угорщиною, Болгарією, Туреччиною (9 лютого (27 січня) 1918 р.)

Українська Народна Республіка з одної і Німеччина, Австро-Угорщина, Болгарія і Туреччина з другої сторони, заявляють, що воєнний стан між ними покінчений. Між Українською Народною Республікою і Австро-Угорщиною будуть кордони, які існували до війни. Далі на північ йтиме кордон від Тарнограда і по лінії Білгорай — Красностав — Радин — Каменець-Литовськ — Прушани — Вигоновське Озеро. Кордон визначатиметься на етнографічних узгодженнях та інтересах сторін. Сторони зрікаються відшкодування збитків, зроблених у ворожому краю. Воєнні полонені з обох сторін будуть відпущені. Сторони поновлять взаємні господарські відносини.

Окрім того, УНР зобов’язалася поставити Німеччині й Австро-Угорщині 60 млн пудів хліба, 2 млн 750 тис. пудів м’яса, іншу сільськогосподарську продукцію та промислову сировину. Німеччина й Австро-Угорщина обіцяли УНР сільськогосподарську техніку, вугілля та іншу сировину й товари.

           3. Вигнання більшовиків з території УНР та спроба визволення Криму

Чому Німеччина й Австрія надали військову допомогу УЦР у боротьбі з агресією радянської Росії? Які здобутки й прорахунку на вашу думку, були у Кримському поході УЦР?

На час підписання договору у Брест-Литовську українська делегація вже знала про захоплення Києва більшовицькими військами. Вона звернулася до Центральних держав із проханням надати Україні військову допомогу проти агресії радянської Росії. Союзники погодилися, розуміючи, що отримати продовольство з України вони зможуть тільки за умов уведення на її територію своїх військ.

Німецькі війська вирушили територією України 21 (8) лютого 1918 р. Невдовзі до них приєдналась австро-угорська армія. Загальна кількість союзних військ становила 450 тис. осіб. Наступ союзників не зустрічав значного опору з боку радянських військ, які залишили Київ 13 березня 1918 р. Було узгоджено, що, наступаючи на Київ, українські частини, Січові стрільці та гайдамаки мусили йти попереду німецького війська. Кияни стримано реагували на повернення Центральної Ради, оскільки вона привела із собою німецькі війська, котрі треба було утримувати.

Німецькі війська в Кам’янці-Подільському (лютий 1918 р.)

Більшовики, які теж підписали Брестський мир із Центральними державами, спробували зупинити просування німецьких військ, проголошуючи на території України окремі регіональні «республіки»: Донецько-Криворізьку, Кримську, Одеську та ін. Але союзне командування не визнало їх, і наступ тривав.

Навесні 1918 р. збройні сили УНР, за підтримки союзників, звільнили від більшовицько-російської окупації майже всю Україну. Серед частин УНР успішно діяла Запорізька дивізія на чолі з полковником Петром Болбочаном.

Німці в Києві (березень 1918 р.)

Погляд зблизька

Дізнайтеся більше про трагічну долю П. Болбочана. Поясніть, чому його називали «останньою надією України».

Петро БОЛБОЧАН (1883-1919) — військовий діяч, полковник Армії УНР. Народився на Хотинщині, у родині священика. Здобув військову освіту в Чугуївській юнкерській школі. Стояв біля витоків армії УНР. У 1917 р. — командир Республіканського полку. В наступних роках його популярність, як командира найбільш боєздатного і дисциплінованого з’єднання української армії — Запорізького корпусу, досягла своєї вершини. У 1918 р. визнання йому і його збройному підрозділу приніс Кримський похід. Але згодом увійшов у конфлікт з військовим керівництвом УНР, був заарештований і розстріляний за самочинну поведінку.

На початку квітня 1918 р. більшовики залишили Харків і до міста увійшли спочатку німецькі війська, а наступного дня — Запорізька дивізія. Вона поповнилася місцевими українцями й була розгорнута в Запорізький корпус. За наказом військового міністра УНР, із Запорізького корпусу сформувалася група військ, очолювана П. Болбочаном, якій ставилося завдання: випередити просування німців до Криму, звільнити півострів від більшовиків і створити умови, аби Чорноморський флот став українським.

Кримська група П. Болбочана була добре укомплектована (окрім піхоти, мала кавалерію, артилерію, бронеавтомобілі, два бронепотяги). Рухаючись із Харкова до Криму, група звільнила від більшовиків Олександрівськ і зустрілася із Січовими стрільцями, які з австрійськими частинами виганяли більшовиків із Правобережної України.

Які факти війни з більшовиками засвідчують фото? Чому українським військам вдалося швидко звільнити південні території?

• Запорожці під час зустрічі із Січовими стрільцями в Олександрівську (квітень 1918 р.)

Запорожці й Січові стрільці на о. Хортиця поблизу хреста на місці похідної церкви Запорозької Січі (травень 1918 р.)

Невдовзі група вибила більшовиків з Мелітополя і, перебравшись через Сиваш (минаючи більшовицькі укріплення на перешийку), увірвалася до Криму. 22 квітня вояки П. Болбочана захопили м. Джанкой. До українських частин стали приєднуватися загони кримських татар і місцевого населення. Це розширило можливості П. Болбочана, і він віддав наказ розгорнути наступ відразу за кількома напрямками: Сімферополь, Євпаторія, Феодосія. 24 квітня було звільнено від більшовиків Сімферополь і Бахчисарай.

Як місцеве населення зустріло українське військо? Чому? Зробіть висновок щодо політики попередньої більшовицької влади в Криму.

Зі спогадів учасника Кримського походу сотника армії УНР Бориса Монкевича

Ніде в усій Україні не зустрічали українського війська з таким ентузіазмом, як робило це населення Сімферополя. Вулиці були декоровані квітами і переповнені публікою, яка радісно вітала Болбочана. Всю дорогу автомобіль супроводжував натовп, який проводжав свого визволителя з таким запалом, якому немає порівняння, якого не забути.

Прокоментуйте малюнок сучасного художника Юрка Журавля. Чи згодні ви з його назвою?

Юрко Журавель. Забута перемога (2015 р.)

Але на півострові на той час уже діяли й німецькі війська. їхнє командування поставило П. Болбочану ультиматум — залишити Крим, оскільки, за умовами Брестського миру, півострів не входив до території УНР. УЦР не хотіла ускладнювати стосунки з Німеччиною, а ще й змушена була зважати на інтереси кримських татар. Останні, після вигнання більшовиків, розгорнули діяльність із відновлення власної державності в Криму і звернулися до УЦР з нотою протесту, нагадавши, що в Третьому універсалі визначено кордони УНР без Криму. У ноті наголошувалося, що «поширення влади УНР на територію Кримської Республіки» буде розцінюватися як «агресивний акт Києва до спершу дружніх йому мусульман Росії» та «виклик всьому солідарному з Кримом мусульманському населенню». Документ був доведений до відома урядів Центральних держав і мусульманських урядів Поволжя, Південного Уралу, Кавказу, Туркестану, Казахстану.

Наприкінці квітня 1918 р., за наказом військового міністра УНР, українські війська були виведені з Криму. Та попри це, похід П. Болбочана на Крим продемонстрував не тільки його військовий талант, а й сприяв розгрому більшовиків, унаслідок чого наприкінці квітня 1918 р. Чорноморський флот підняв український прапор, а керівництво флоту заявило про його підпорядкування уряду УНР.

4. Законотворча діяльність УЦР у 1918 р. та криза влади в УНР

Якою була головна ідея законотворчості УЦР? Що спричинило занепад державної влади в УНР?

Центральна Рада продовжила законотворчу діяльність не тільки в універсалах, а й в інших документах. Зокрема, у «Законі про національно-персональну автономію».

Які сторони життя українського суспільства регулював закон? Чи був він актуальним для УНР? Чому? Підтвердьте свою думку фактами.

Із Закону про національно-персональну автономію (9 січня 1918 р.)

Кожна із населяючих Україну націй має право в межах Української Народної Республіки на національно-персональну автономію, тобто право на самостійний устрій свого національного життя, що здійснюється через Орган Національного Союзу, влада якого шириться на всіх його членів, незалежно від місця їх заселення в межах УНР. Це є невід’ємне право націй, і ні одна з них не може бути позбавлена його або обмежена в ньому.

Цей документ став першим у світовій практиці законом про національно-персональну автономію. Згодом він увійшов окремою частиною до Конституції УНР.

Важливим напрямом в українському державотворенні доби УЦР стало створення власних збройних сил. Якщо на початках свого існування лідери УЦР вважали, що народ сам захистить власні інтереси без армії, яка є ознакою імперської держави, то згодом УЦР змінила своє ставлення до збройних сил, і це відбилося в документах УНР.

Для чого створювалося Реєстрове Вільне Козацтво? На яких принципах воно формувалося й кому підпорядковувалося?

З ухвали УЦР про організацію Реєстрового Вільного Козацтва (28 січня 1918 р.)

Признати необхідним організацію Реєстрового Вільного Козацтва, яке б обслуговувало внутрішню охорону повітів на таких умовах: 1) мобілізацію Вільного Козацтва проводить Військове Міністерство по територіальному принципу; 2) з кожним козаком і старшиною укладається договір на певний строк; 3) на місцях сотні Реестрового Вільного Козацтва знаходяться в розпорядженні повітових військових начальників, відносно боротьби з анархією — в розпорядженні повітових комісарів; 4) сотні повітів об’єднуються в полки, а полки — в коші, останні затверджуються Військовим Міністерством; козаки і старшина отримують платню.

УЦР ухвалювала цей документ із запізненням, оскільки під час його прийняття більшовицька Росія вже вела війну проти УНР.

12 лютого 1918 р. УЦР ухвалила «Закон про Державний Герб України» (тризуб). У березні того ж року оприлюднено «Закон про громадянство УНР» та «Закон про державну мову», за яким усе діловодство на території УНР має здійснюватися «державною українською мовою». У документі наголошувалося, що українською мовою доцільно послуговуватися і в побутовому житті: «всякого роду написи, вивіски на торговельно-промислових, банкових та інших закладах і конторах повинно писатися державною українською мовою».

Упродовж 1918 р. Центральна Рада розробила багато важливих для розбудови держави документів, і чи не найбільш значущим серед них стала Конституція УНР.

З якими попередніми документами УЦР перегукується наведений фрагмент тексту Конституції? Про що це свідчить?

З Конституції Української Народної Республіки {29 квітня 1918 р.)

1) Відновивши своє державне право, як Українська Народна Республіка, Україна, для кращої оборони свого краю, для повнішого забезпечення права і охорони вольностей, культури і добробуту своїх громадян, проголосила себе і нині є державою суверенною, самостійною і ні від кого не залежною;

2) Суверенне право в Українській Народній Республіці належить народові України.

Конституція УНР була прийнята 29 квітня 1918 р. на останньому засіданні Центральної Ради. Проект закону підготувала спеціальна конституційна комісія на чолі з М. Грушевським. За Конституцією УНР, законодавча влада в державі належала обраним на три роки Всенародним зборам, які обирали Раду народних міністрів і Генеральний суд. Населенню надавалися широкі громадянські та політичні права незалежно від статі, віросповідання, національності, рівня освіти, майнового стану.

Проте законотворчі напрацювання Центральної Ради на той час уже мало цікавили українське населення, яке, переживши більшовицько-російську окупацію, опинилося під німецько-австрійським контролем. Спочатку союзники декларували невтручання в українські справи, намагаючись схилити УЦР до щонайшвидшого виконання договірних зобов’язань, однак одразу зрозуміли слабкість Центральної Ради й безперспективність співпраці з нею.

На початку квітня командувач німецьких військ в Україні видав наказ, згідно з яким українських селян попереджали про заборону захоплювати поміщицьких земель більше, ніж можуть засіяти, і водночас їм заборонялось перешкоджати поміщикам у засіві землі. У разі спільного обробітку землі поміщиками й селянами урожай ділили між ними навпіл. Центральна Рада розцінила цей наказ як пряме втручання у внутрішні справи України, видавши резолюцію, де засудила ці дії.

Наприкінці квітня німецьке командування оголосило про створення військово-польових судів над українськими громадянами. УЦР заявила протест проти такого рішення.

Ускладнення відносин між Центральною Радою й союзними військами відбувалося на тлі загострення внутрішньополітичної ситуації в Україні, стрімкої втрати УЦР авторитету серед населення та політичних сил. Заможні верстви дратувала соціалістична фразеологія лідерів УЦР і водночас викликала тривогу проголошена урядом націоналізація великої земельної власності. Вони просили командування союзних військ захистити їх від селянських погромів і свавілля УЦР.

Конфлікт із Центральною Радою призвів до того, що консервативні кола України зблизилися з союзницьким командуванням. 29 квітня 1918 р. УЦР була розігнана внаслідок державного перевороту, здійсненого опозиційними силами на чолі з генералом П. Скоропадським, якого підтримали союзницькі війська.

Поясніть і проілюструйте кожну з наведених причин відомими вам фактами.

ПРИЧИНИ ПАДІННЯ ЦЕНТРАЛЬНОЇ РАДИ

Отже, спроба створити демократичну Українську Народну Республіку завершилась поразкою. Ініціатива державотворення перейшла до консервативно-монархістської опозиції.

ПЕРЕВІРТЕ СЕВЕ

1. Покажіть на карті № 2 територію України, що опинилася під більшовицько-радянською окупацією на початку 1918 р.

2. Чому радянська Росія прагнула поширити свою владу в Україні?

3. Яку політику проводив більшовицький окупаційний режим щодо українського населення?

4. Коли й на яких умовах був підписаний мирний договір у Брест-Литовську?

5. З якою метою здійснювався похід українських військ на чолі з П. Болбочаном до Криму?

6. Коли й за яких обставин ухвалено Конституцію УНР?

7. Чому більшовицька влада вдалася до репресій в Україні на початку 1918 р.?

8. Як ставилась більшовицька влада до проблем української автономії? Чому?

9. Які були результати Кримського походу П. Болбочана?

10. Поясніть, чого було більше у Брестському договорі для УЦР — здобутків чи втрат.

11. У чому полягала криза політики УЦР?

12. Визначте здобутки та прорахунки Центральної Ради.

 

               Домашнє завдання: читати параграф 17-18, 

                               давати відповіді на запитання  стор. 82 підручника , 

                                на запитання в тексті - письмово